Site icon НАША СПРАВА – www.cosanostra.in.ua

Перше знайомство – у пологовому: історія закарпатського подружжя, яке разом понад 50 років

Мешканка села Батрадь Берегівського району Закарпаття Єлизавета Товт «познайомилася» зі своїм майбутнім чоловіком Антоном ще у пологовому. Її мама три місяці годувала свого майбутнього зятя грудьми. Подружжя разом понад 50 років – у них дві донечки та онуки.

Історію свого життя 70-річна пані Єлизавета розповіла кореспонденту «Нашої справи».

Єлизавета народилася у селі Сасово, Виноградівського району, у багатодітній родині. Вона була сьомою дитиною у батьків.

У пологовому мама Єлизавети познайомилася із жінкою, у якої народився син. Грудного молока у жінки не було, і вона протягом трьох місяців возила свого сина Антона до мами Єлизавети на вигодовування.

Коли Антона та Ліза підросли, вони разом ходили до садочка, а потім і до школи. Ліза навчалася у першому «А», а Антон – у першому «Б».

До четвертого класу хлопчик і дівчинка просто разом гралися і дружили. А потім почали писати одне одному записки.

«У нас був один спільний друг, який передавав нам записки. Тоді ж не було ані телефонів, ані всього такого, а були лише записки. Дуже багато раз я діставала зауваження від вчительки: “Лізо, ти що робиш на уроках”? Та кажу: “Нічого, слухаю”. А сама у руках тримаю записку», – згадує жінка.

Ліза була активісткою, старостою класу, а Антон завжди був поряд. Жінка каже, що вони були особливими людьми одне для одного, а коли вона його бачила, їй ставало дуже добре.

Одного разу, у сьомому класі, учнів посадили в один великий автобус і повезли у Виноградів до комсомолу приймати.

«Я заходжу в автобус, а місць немає, всі зайняті. І тут мій Антон встає і каже: «Сідай, Лізо!». Ну я сіла, почервоніла, то ж діти – сьомий клас. Тоді всі: «Шо? Любовники?» І з тих пір, як вони сказали, то в нас потім після сьомого класу все пішло», – говорить пані Єлизавета.

Антон допомагав Лізі з кресленням – предметом, який вона не любила. Утім, по кресленню у дівчини була п’ятірка. Антон виконував завдання і залишав його на Лізиній парті. Вчитель про це знав, але не казав нічого.

Після того восьмого класу дівчина вирішила поступати у медичне училище разом із подругами. Батьки про плани дочки не знали. Багатодітна родина жила небагато. І дівчина боялася, що мама і тато не підтримають її рішення стати медиком. А вона про медицину з дитинства мріяла, ляльок лікувала.  

«Ми здали документи, перший екзамен, другий екзамен. Після другого екзамену мої подруги провалилися. І я вся у сльозах прихожу в приймальне і говорю секретарці, що ,будьте добрі, відайте мені мої документи. Піду я кудись у 9 клас, тому що я не поступила, і подруги мої також. А вона подивилась і каже мені: «Дитино моя, та чому ти ж поступила! А на подруг не дивися», – згадує жінка.

Утім, в училищі Лізу не переконали вчитися. Зробив це Антон, який підтримав свою дівчину, і сказав, що вона має вчитися, там, де хоче, і не відмовлятися від своєї мрії.

Сам Антон також поступив навчатися в училище в Ужгороді.

Пара продовжувала зустрічатися. Однак Єлизавета каже, що були в неї на той період і інші залицяльники. Не було їхнє кохання з Антоном ані бурхливим, ані занадто пристрасним. Іноді вона сприймала його як друга дитинства. Однак хлопець не здавався. До нареченою приїздив із Ужгорода.

«В мене був один залицяльник, який жив на вулиці Антона. Залицявся до мене, з кіно проводжав. А Антон йшов ззаду за нами, а потім, як мене проведуть, то разом додому йшли», – каже жінка.

Перед тим, як Єлизавета закінчила медучилище, Антона забрали служити в армію, в морфлот у Севастополь. Перед відправленням на службу хлопець поспорив із місцевими дівчатами на ящик шампанського, що приїде до Лізи на випускний.

І Антон приїхав, ранком після випускного, коли дівчата вже йшли зустрічати схід сонця. І ящик шампанського привіз, хоч і не проспорив.

«Я кажу: «Бог ти мій, як тебе відпустили?» Він каже: «Я ж пообіцяв» . Він дуже хороший хлопець був. Життя без перепон немає, але, як я упевнилася з часом, такого чоловіка, батька, дідика ще пошукати треба! Звісно, були між нами взаємні образи, але не на все життя. Треба просто розуміти одне одного та пробачати», – каже пані Єлизавета.

Одного разу, коли Антон служив у Севастополі, а Ліза вже працювала, прийшов до неї батько нареченого і сказав, що відвезе її до Антона.

Батьки її спочатку були проти: як це так – 17-річну дочку до хлопця віддати? А потім батько сказав  Лізі: якщо любиш, то збирай речі, я дам гроші і поїдеш! І вона поїхала уперше до Криму, де їх з нареченим поселили в квартирі… у командира.

Через рік пара повернулася на Закарпаття і почала планувати весілля. Треба було поспішати, бо Антон мав їхати назад на службу. У сільраді Ліза сказала, що вагітна, і їх розписали.

«У нас таке весілля було: ми одягнулися у блакитне. У мене було блакитне плаття, а у нього – сорочка. Але дуже гарно відсвяткували! Пішли в кафе, випили шампанського і були дуже задоволені», – каже жінка.

Життя у молодят складалося добре. Ліза їздила до чоловіка на службу, а він кожні півроку приїздив додому. Через рік після того, як Антон звільнився з флоту у подружжя народилася перша донечка.

«Не можна передати, яка радість була для батька! Він її так любив. Не було у нас води, Антон носив від сусідки. Ранком їхав на роботу, вставав, малу перевдягав, годував і казав, щоб я у вечері пелюшки не прала, він все зробить», – розповідає пані Єлизавета.

Паралельно з роботою Антон вчився заочно. Навчався вечорами, разом з донечкою.

«Казав їй: «Донечко, я вчуся, не плач! Нехай мама спить, бо вона цілий день з тобою проводить!” Такі моменти запам’ятовуються на все життя», – говорить жінка.

У ті часи декретна відпустка була 1,5 місяці. Єлизавета вийшла на роботу фельдшером у селі, де жили кілька тисяч людей. Жінка ходила по викликах, приймала пологи. Антон також працював. Бувало, що доньку бавили роми, які жили у таборі.

Через 13 років в родині з’явилася друга дочка.

Утім, як зазначає пані Єлизавета, «життя прожити – то не доріжку перейти, а поле». Різне було у житті.

«Знаєте, інколи згадую своє життя, і думаю, що можна цілу книгу написати. Дві донечки в нас, слава Богу. Я на дуже важкій роботі працювала. Антон теж ранком поїхав, а увечері прийшов. Наші діти дуже часто плакали голодні вдома. А з садочка сусіди їх забирали. Робити треба, гроші треба… Дав Бог, вивчили обох. Одну – на вчительку української мови, другу – на фельдшера. А потім, як народилися в нас онуки, то словами не можна передати яке то щастя було», – каже пані Єлизавета.

Зараз чоловік і жінка вже на пенсії, обидва мають по понад 40 років стажу. У них четверо онуків, дуже дружна родина.

Єлизавета і Антон завжди разом, вони ведуть активний спосіб життя.

«Разом ходимо з чоловіком в гори, по гриби. Просто по вулиці гуляємо. Один без одного нікуди не ходимо та не ходили. От така в нас історія», – підсумовує жінка.

Побажаємо родині Товт ще багато років щасливого та мирного життя!

Розмовляла Наталія Кравчук, “Наша справа”

Exit mobile version