Це було тоді, коли від Мукачева до Сент-Міклоша було чотири дні путі, бо дороги не було. Це було тоді, коли фортеця, про яку буде йтися далі, ще мала оборонне значення, і родовита знать змагалась за володіння цим маєтком.
Записано і доповнено у 1860 році з урбарія 1649 року, що являє собою документацію мукачівського маєтку:
“У володінні графа Шенборна знаходяться мукачівська домінія і фортеця Сент-Міклош. Зараз у 1860 році до Сент-Міклоша година їзди, а ще років тридцять тому до цієї болотистої місцини дістатись було важко, дороги не було, що робило Сент-Міклош майже неприступним. Фортеця ця була побудована у 16-му столітті за наказом Михайла Телегди, який володів цими землями вже з 1575 року, але вперше зареєстрував свій маєток у 1797 році. Про що свідчив герб Телегди над воротами. Перші володарі замка Сент-Міклош: сини Стефана і Ганни Хрестини, Галантай Стефан, Естерхазі Миколай”.
Ференц Латар Шенборн
Після смерті двох синів Стефана володіння перейшло до Ганни, дружини Іштвана Ньярі. У Ганни не було дітей і маєток було подаровано дружині Міклоша Галантая Естерхазі, але вона померла дуже рано і право володіння залишилось за її чоловіком. Після смерті дружини Міклош Галантая Естерхазі узяв шлюб з Оршолей Дерсфі, вдовою Ференца Магочі.
Графіня Анна Естерхазі
Після цього багато чого сталось у стінах фортеці Сент-Міклош, але на жаль ключ від цієї таємної історії загублено, ми лише можемо казати, що у 1670 році тут укривався Імре Текелі, після своєї поразки. Що свідчить про те, що Сент-Міклош був більше фортецею, ніж житлом, про це свідчать форма башт і вікон.
Перстень печатка з гербом Орсолі Дерсфі
Після 1711 року, коли було підписано Сатмарський мир, і Ракоці не дав присягу вірності Карлу VI, ці володіння перейшли до графа Шенборна, який їх закинув. Фортеця руйнувалась, стіни, башти осипались. З часом приміщення взагалі почали використовувати як комору для збіжжя.
Герб рода Естерхазі
У 1839 році Шенборни згадали про Сент-Міклош, споруду було перебудовано і пристосовано під проживання родини. В часи перебудови сталась цікава історія.
Герб роду Телегди
На етапі перебудови стін, викрили пустоти, які ховали у собі страшну таємницю – кістяки двох жінок. Один із кістяків було знайдено в глибокій стінній ніші, другий – у секретному, замурованому коридорі. Хто були ці жінки, яких вбили так жорстоко, залишилось загадкою.
На цьому таємничі знахідки не закінчились, одна зі знахідок суттєво змінила життя поважної людини. Одного разу священник місцевої греко-католицької церкви Хайду вивчав гладеньку керамічну плиту на підлозі церкви і раптом помітив незвичний малюнок на ній, який раніше не привертав його уваги. Священник той був мрійником і найбільше на світі жадав знайти старовинні скарби, ось він і подумав, що під підлогою можуть бути коштовності, які зроблять його заможним. Він підняв плиту, але скарбів так не було, а натомість була купа кісток, і серед них кілька золотих прикрас.
Священник зробив доповідь про цю знахідку й офіційні особи продовжили пошуки. Поряд з кістками було знайдено труну, в якій було поховано чоловіка із мечем на боці, і ще цілим взуттям на ногах. Згодом виявилось, що кістяк належав Павлу Телегди. Над надгробком була вирізана фігура з написом латиною всередині. Напис наголошував, що тут упокоївся прах Павла Телегди, пам’ять о нім зберегла Катаріна Вардай, його дружина. Вмер Павло Телегди 13 листопада 1520 року, після нього залишилися син і дві доньки.
Цей напис свідчив, що ще до офіційної реєстрації маєтку Михайлом Телегди, родина Телегди проживала тут. Це було на п’ятдесят років раніше, ніж вважалось.
А тепер про священника Хайду. Коли він зняв плиту церкви, з ним були його домашні пси. Коли він побачив, як його собаки риються у кістках, його охопив страх. В уяві виникли привиди, які відтоді всюди ходили за ним. Старий з мечем і дві жінки день і ніч жалілись йому, що він порушив їх спокій і тепер у них нема домівки. Бідний священник зібрав усі кості й поховав їх на цвинтарі, але від того привиди не припинили ходити за ним. Засмучений і нажаханий священник важко захворів і вмер, немов привиди забрали його з собою.
Сент-Міклош зберігає ще одну таємницю. У 1857 році в башті проживала молода жінка, яка писала вірші, вона жила тут зовсім сама, і не витримав самотності, серед похмурих краєвидів, сумних болот, надгробків і старих дубів, наклала на себе руки. Історія знає її ім’я.
Про це у наступній публікації.
Олена Забенко, за матеріалами книги Тободі “Мукачево в історії Угорщини” та монографії “Історія наслідних родів Карпатіі”
Читайте також: Аферист чи геніальний радянський бізнесмен: що відомо про Миколу Павленка, який збудував вузькоколійку на Закарпатті